Роман Юрія Винничука «Танґо смерті» - це твір, у якому події розгортаються у двох вимірах: міжвоєнний період та сучасність.
Перший вимір – це історія про долі чотирьох друзів – українця, поляка, єврея і німця, які переживають різні ситуації. Другий зріз – це розповідь про професора Яроша, який розшифровує таємницю "танґа смерті"...

На окраине Львова расположена свалка-лабиринт размером с небольшой город. Живущие там люди крайне медленно стареют, пьют вино «Червоний Сажотрус», спонсируют партизанские движения по всему миру, рассуждают о высоких материях и мечтают выйти из глубокого подполья, чтобы показать всем, где раки зимуют. Главный герой забредает в лабиринт в поисках странной девушки, которой пришлось жить и умереть в его голове. Мысли, как оказалось, имеют свойство материализовываться. С фантазией у автора проблем нет, а его юмор потенциально опасен для читателя: местами есть вероятность вывихнуть челюсть.

В книге раскрывается огромное количество до сих пор неизвестных исторических «фактов»: чего стоит, например, история с запорожскими казаками, на самом деле выращивавшими бананы в оранжереях! Во всем этом узнаются ссылки как на классику, так и на современную масскультуру, что в сочетании с большим количеством поэтических скетчей и довольно техничной игрой с языком составляет нелегкий для восприятия, но живой и дышащий текст.

українською:

Роман Юрія Винничука «Мальва Ланда» – справжній виклик для сучасного читача вже навіть тому, що нині рідко кому вдається подужати 540 сторінок. Стільки в українській прозі вже не пишуть ані Шевчук, ані Загребельний. Однак найвитривалішим гедоністам текст приносить тотальне задоволення, яке межує з еротичним, ба навіть іноді переростає у щось замежове або, як дехто каже, трансцендентне. Винничук як відчайдушний еротоман не вміє писати інакше.

«Мальву Ланду» можна вважати вершиною його творчості, або – залишмо метру простір для самовдосконалення – принаймні віховим текстом, в якому поєдналися бурхлива фантазія, перманентний потяг до альтернативності, батярська ніжність і неканонічний патріотизм. Так, саме стоїчний патріотизм і пошуки «внутрішньої України». України сутінкової, вечорової, андерграундової, низової, інтимної. Одне слово, підсвідомої або й несвідомої. Фантазійна сміттярка, де живуть симпатичні потвори - клаки, жарівляки, каракони, дротяні удави, привиди, русалки, демони, де є Море Борщів і де подають каву по-сміттярському – ось місце подій. Герої нічим не гірші від екзотичних творив, тому й мають чудернацькі імена – Бумблякевич, Фрузя, Лютеція, Ціммерман, Кузеля, Курделя, Транквіліон Пупс, Дзюньо, Шруботяг...

Винничук звертається до ірреально-фантастичної реальності. Тої, що завжди існувала всупереч реальності офіційній і видимій. Чи лишень українській?

Одвічний потяг українців до партизанщини знаходить у завзятого підпільника Винничука свій повнокровний вияв. Читач ховається у «Мальві Ланді», немов у схроні, бо йому затишно у надреальності Винничука, в його своєрідній доброті та щемкій уважності до кожної деталі, в його елегантному гуморі й ніжній печалі, повітряному цинізмі та стилістичному колориті. Альтернативна країна «Мальви Ланди» – це не Ельдорадо, якого ми ніколи не знайдемо, і не Атлантида, яку ми назавше втратили. Винничукова Україна генетично виростає з української казки – нашого одвічного «були собі дід і баба», яке вигадувалося народом – хоч убийте мене! – не для моралі, а для чистого задоволення. Винничук взяв на озброєння казкову стратегію і не прогадав. Цей автор добре розуміється на різноманітних видах задоволення. Пошуки таємничої поетки Мальви Ланди – це насамперед пошук ідеалу. А що таке ідеал, як не вічний кайф читання чи то пак слухання – казки ж бо не читають, їх слухають!

Чи матиме Винничукова казка щасливий кінець? Чи висохне коли-небудь Море Борщів? Чи знайде наш герой таємничу поетку Мальву Ланду? Винничукова казка, як і все прекрасне на цій землі, ніколи не закінчується. Тому 540 сторінок (чи кількасот мегабайтів) – насправді мало, бо такого хочеться ще і ще, але цілком достатньо, щоб закохатися в цю прозу назавжди.

(місце для дракона аудіокнига слухати)
В сказке-повести Юрия Винничука "Место для дракона" всё переворачивается с ног на голову. Положено так: Дракон - кровожадный зверь, жрущий селян, и закусывающий молодыми девами; Князь – спаситель – опора сирых и убогих. И еще пара-тройка рыцарей, без страха и упрёка, для полноты картины.
Но не всё так просто в этой повести.
Как ни крути, в каждом из нас живет свой Дракон, и свой Иуда. И дремлют до той поры, когда навязанные обстоятельства заставят каждого из них проснуться в свой час.
И в каждом живет свой Тайный Советник. Он умеет говорить высокие слова, с нужными интонациями. После его речей не остается сомнений, что убийство – если его грамотно обосновать – не такое уж и преступление, а, едва ли, не подвиг. Вооружившись мыслями о судьбе Государства, и объявив кого-нибудь врагом, можно творить любые подлости, не гнушаясь никакими методами. Потому что, цель ведь свята.
Для полноты восприятия, автор сделал Дракона не просто персонажем безвредным. Дракон Григорий, восьми лет от роду, любит людей, пишет стихи и разводит клумбы. В его душе столько любви и чистоты, что он сознательно идет на заклание, ради того, котого считал другом. Ради навязанных этим «другом» псевдо святых целей.
Книга заставляет задуматься о подмене истин. О том, как часто мы возводим в абсолют свои личные необходимости, превращая их в высокие цели. И беда тому из попавшихся на нашем пути, кто будет исполнен любовью и чистотой. Он падёт первой жертвой нашего жульничества с собственной совестью.
Книга пронзительна до сердечной боли, и честна до жестокости. И своим лейтмотивом перекликается с жуткими строками из пьесы Шекспира «Ричард III»:
Бывает зверь свиреп, но и ему знакома жалость.
Нет жалости во мне, а, значит, я — не зверь.